Батьків не обирають…


Замучена сиджу у трамваї після важкого дня, їду додому. Ненароком чую розмову дядька, що сидить за мною: «Доню, ти так багато напланувала на завтра…» Усміхаюся. З подальшої розмови розумію, що батько говорить з маленькою донечкою. Дівчинці, мабуть, не більше дванадцяти років. І знову усміхаюся. Такої ввічливої розмови «на рівні» не сподівалась почути. Звикла, що батьки сюсюкаються з дітьми, погоджуються з усіма примхами, або ж, навпаки, як кажуть, зганяють злість. До прикладу, зранку бабуся так жбурнула своїм онуком з трамваю, що той бідний ледь не впав.

Ось так: одне місто, одні люди, а таке різне виховання.

Самі подумайте, якими виростуть ці дві різні дитини. Саме так, абсолютно різними. Дівчинка, інтереси та бажання якої чемно вислуховують, але потім пояснюють, що не усе можна зробити, безперечно, розумітиме, що життя – не бездонна бочка капризів, а врівноважена система бажань (потреб) та можливостей. А хлопчик? У кращому випадку – він стане сором’язливим, переполоханим юнаком, який усі емоції та переживання таїтиме у собі, у гіршому – агресивно зневажатиме права інших людей, агресивно реагуватиме на критику, на зауваження, агресія буде його захисним механізмом, набутим рефлексом взаємодії зі світом.

Ось так: життя не завжди лише у наших руках! деформують (чи навпаки) його і інші, не залежні від нас, фактори. Чи це зле? Інколи – так, інколи – ні.