Як нам українізувати Донбас і Одесу. Рецепт від російськомов


Якщо українська мова — наша релігія, треба бути місіонерами, а не інквізиторами.

Автор: Євген ОСТАПЕНКО

Був теплий одеський вечір.

Ми вийшли з Оперного театру. Зустрілися там випадково, на антракті. Вона — моя знайома. Удвох йдемо містом. Говоримо — звісно, російською.

Ми поверталися з "Наталки Полтавки". Не те, щоб ми такі патріоти. Просто у той вечір хотілося до театру, а там давали "Наталку".

- Ну, как тебе опера? — спитав я.

- Первые два действия — не очень. А в третьем повеяло чем-то нашим, родным... украинским.

В мене були такі ж почуття. Третя дія справді брала за душу. Чи то справді акторська гра, чи народні пісні у комбінації з вдалими декораціями...

- А ты украинка? — спитав я. У Одесі запитання про національність не носять негативного підтексту. Нації і гени перемішані, як карти. Люди з гордістю перераховують народи, від яких походять.

За статистикою, українців — 60%. Але це не обов’язково "Чисті Етнічні Українці" у тягнибоківському сенсі. Можна вважати себе українцем, маючи й чверть (чи менше) "української крові". Можна вважати себе росіянином, маючи українське походження і прізвище. І така свідомість не передається генетично: діти не завжди згодні з батьками.

- Да, я украинка, — каже вона.

- Я тоже.

Не чекайте на романтику: ми не почали цілуватися.

Не чекайте на патріотизм: ми не побігли записуватися до УНСО.

Ми навіть не перейшли на українську.

Просто ті кілька слів — це як пароль. Нам не треба було обговорювати національні ідеї — ми й так вже все сказали.

У уяві декого з україномовних всі, хто говорить російською — росіяни.

Були б українцями — говорили б українською. Логічно?

А як не росіяни, то "зросійщені люмпени". Що робити з тими "убогими"? Або не помічати, або "примусити вчити українську".

Ще цікавіше, коли щось подібне кажуть "неофіти" — вчорашні російськомовні, які перейшли на українську після Майдану.

А тепер уявіть собі: ви живете у місті, де майже всі говорять мовою "А" — ваші батьки, сусіди, шкільні товариші, колеги на роботі. А також — у магазинах, у транспорті, на вулицях.

Ви знаєте, що ваші предки розмовляли мовою "Б". Як історичний факт. Ви проти мови "Б" нічого не маєте. Вона вам навіть подобається. Але перейти на неї — стати білою ґавою.

Читати далі..